background
Шаблоны Joomla 3 здесь: http://www.joomla3x.ru/joomla3-templates.html

10 клас

Основні етапи розвитку української мови

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.
1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.
2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.).
3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.).
4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.).
5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.).
Праслов’янська мова об’єднувала близькоспоріднені діалекти слов’янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими, наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю й м’якістю. На пізньому етапі розвитку праслов’янської мови виникли м’які приголосні, серед них – шиплячі [дж], [ж’], [ч’], |ш’]. Кількість приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м’якими приголосними. Відповідно зменшувалася кількість голосних: зникли всі дифтонги, не стало різниці між довгими і короткими голосними.

 Після розпаду слов’янської територіальної єдності в VI ст. розпалася і єдина праслов’янська мова. У мові східних слов’ян (протодавньоруській) упродовж VII – IX ст. відбулося чимало змін у фонетиці, що відрізняють її від західнослов’янських і південнослов’янських мов:

1) виникли повноголосні форми -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: корова, голова, очерет, пеленати;
2) звукосполучення [йе] на початку слова змінилося в [о]: один, олень, осінь, озеро, осетр;
3) голосний [“t] (ять) перед складом з наголошеним [і] змінився в [і]: дітіна, сініца;
4) на початку слова короткий [а] змінився в [о]: Олексій, Олександр, Опанас, Овдін;
5) праслов’янський [г] змінився в [гі; голова, нога, гора (пор. зах.- слов, glowa, noga, gora).

 У цей період формуються галицьке-подільське та києво-поліське наріччя, які лягли в основу української мови. Українцями стали ті русичі, які залишилися на своїй прабатьківщині. В основу білоруської та російської мов лягла мова русичів, які колонізували землі балтів, фінів, тюрків, змішалися з етносом, що був носієм балтійських, угрофінських та тюркських мов. У результаті мова русичів зазнала змін. Колонізаційний рух русичів був пов’язаний із впровадженням християнства на захоплених землях. Там вони ширили не розмовну давньоруську мову, а мову священних християнських книг – старослов’янську. Саме тому в російській мові так багато старослов’янських рис. На колонізованих землях формувалися російська та білоруська мови, у метрополії, на півдні – українська розмовна мова.

Давньоруська мова – це писемна мова. Найдавніші її пам’ятки дійшли тільки з другої половини XI ст., але є всі підстави вірити, що ця мова була в державному вжитку протягом усього X ст., бо нею написані вміщені у “Лаврентіївському списку літопису” договори київських князів з греками 911, 944, 972 років.
Утворення єдиної держави на базі 13 літописних племен супроводжувалося й інтеграцією племінних діалектів в одну давньоруську мову. Від цих племінних слов’янських діалектів (мова антів) були успадковані лексика, фонетичні й граматичні риси. Мова поповнювалася новими словами, що з’явилися в період Русі, поступово вироблялася у фонетичній системі та граматичній будові. Усна мова південної Русі розвивалася на основі діалектних наріч, а не писемної мови. Між усною народною та літературною мовою була велика різниця, бо давньоруська писемна мова позначена відчутним впливом старослов’янської та старогрецької літературних мов.
В усній формі давньоруської мови XI – XII ст. відбулися зміни у фонетиці. Надкороткі голосні [ь] та [ъ] у слабкій позиції зникли, у сильній вокалізувалися [ъ] – [о], [ь] – [е]. Перестав діяти закон відкритого складу. Ці дві зміни повели за собою десятки нових фонетичних змін, які на різних територіях давали неоднакові результати, що прискорило процес витворення трьох східнослов’янських мов: української, російської та білоруської.

 Староукраїнська мова – це продовження давньоруської писемної, але в нових умовах, із дуже зміненим лексичним, фонетичним та граматичним інвентарем мови. Голосний [*fe] (ять) змінився в [і]: сіно, літо, віно, хліб. Довгі голосні [ы] та [і] змінилися в [и]: син, сила. Голосні [о], [е] давніх відкритих складів чергуються з [і] у нових закритих складах: воли – віл, семи – сім. Приголосний [л] у сполученнях [ьл], [ъл] між приголосними та у формах дієслів чоловічого роду однини минулого часу змінився на [у]: вълкъ – воук (вовк), шьлкъ – шоу к (шовк), ходилъ – ходиу (ходив), носіль – носиу (носив). Фонетичні зміни відбулися і в коренях та закінченнях слів, а це вплинуло на їх словозміну. Фонетичні перебудови викликали морфологічні, зміни в морфології призвели до синтаксичних.

Усе це відбулося в усному мовленні південної Русі. Літературна староукраїнська мова ще довго знаходилася під впливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін. У лексиці були й нові українські слова, хоч традиційно вживалися й давньоруські. Зберігався, як і раніше, сильний вплив старослов’янської мови, були лексичні запозичення з польської, латинської, грецької мов, а з середини XVII ст. відчутно впливала і російська мова.
Крізь цю мовну строкатість все виразніше пробивалися живомовні українські народні елементи – лексичні, фонетичні, граматичні. Українською мовою перекладають Святе Письмо (“Пересопницьке Євангеліє”, 1556 p.), пишуть грамоти урядових канцелярій, козацькі літописи, граматики, інтермедії тощо. Отже, староукраїнська мова – це мова літературних творів, державних документів, світського листування і навіть релігійних книг XIV – XVIII століть.

 Народ же у той час говорить інакше, ближче до сучасної української мови, про що свідчать українські народні пісні XVII ст. (“їхав козак за Дунай”, “За світ встали козаченьки”, “Ой не ходи, Грицю”), народні думи та ін. Писемна староукраїнська мова ще значно відрізняється від усної народної, але все активнішими стають тенденції до їх зближення.

Староукраїнська літературна мова (писемна) була державною не лише на Україні, але й у Литві та Молдові.
Нова українська літературна мова починається з “Енеїди” І.П.Котлярев-ського, три частини якої побачили світ у 1798 році. Творилася нова літературна мова на зразках усної народнорозмовної мови Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Зачинателями цієї мови були І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський. Основоположником нової української літературної мови є Т.Шевченко. її збагатили протягом XIX – XX ст. Панас Мирний, Михайло Старицький, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Іван Франко та сотні інших письменників зі всіх українських земель. її витворили не лише майстри художнього слова – письменники, а й науковці різних галузей знань, публіцисти й педагоги.
Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але має дещо відмінні засоби комунікації, куди, крім мовних, входять ще й позамовні чинники виразності (екстралінгвальні), напр., міміка й жести.

 Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди усного мовлення – діалекти. Є три наріччя: північне, південно-східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки. Північне має 3 групи говірок: східнополіські, середньополіські та західнополіські. Південно-східне наріччя ділиться на середньонаддніпрянські, слобожанські та степові говірки. Південно-західне наріччя має у своєму складі: подільські, волинські, наддністрянські, буковинсько-покутські, гуцульські, бойківські, надсянські, лемківські, а також середньозакарпатські говірки.

На великому просторі від Сяну до Дінця сучасна українська мова виявляє одностайну єдність. Представники різних говірок без труднощів розуміють один одного. Відбувається процес нівеляції діалектів, які все більше наближаються до норм сучасної української літературної мови. Цьому сприяють школа, преса, книги, радіо, телебачення.
Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні, має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії цих народів.

 Сама ж українська мова на власній її території в різні історичні періоди зазнавала заборон і обмежень свого функціонування. А саме:

1720 – Указ Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням друкувати книги українською мовою6.
1729 – Наказ Петра II про переписання в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
1763 – Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 – Указ Московського православного синоду про вилучення в населення українських букварів та церковних книг українською мовою.
1811 – Закриття Києво-Могилянської академії.
1817- Польський сейм заборонив викладання українською мовою в початкових і вищих школах Галичини. Вводиться викладання польською мовою.
1859 – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини заборонило українську азбуку в Галичині та Буковині, замінивши її латинською.
1862 – Заборона українських недільних шкіл у російській імперії.
1863 – Валуєвський циркуляр заборонив друкування українською мовою
наукових, релігійних та педагогічних праць. 1876 – Емський указ царя Олександра II про заборону друкування книг
українською мовою в російській імперії. 1888 – Указ Олександра III заборонив вживання української мови в
офіційних установах. 1892 – Заборона літературних перекладів українською мовою. 1895 – Заборона писати українські книги для дітей.
1906 – Закриття російською владою “Просвіти” в Одесі.
1907 – Закриття російською владою “Просвіти” в Миколаєві. 1907 – Початок мадяризації українських шкіл на Закарпатті на підставі закону
міністра освіти А.Аппоньї. 1914 – Указ російського царя Миколи II про заборону української преси. 1924- Заборона російською владою святкувати 100-річчя від дня
народження Т.Г. Шевченка. 1922 – Російська більшовицька влада ліквідувала “Просвіту” на Кубані, в
Зеленому Клину та інших українських поселеннях Росії. 1924 – На Буковині румунська влада почала румунізацію українських шкіл,
яку завершила в 1927 р. 1924- Польський уряд прийняв закон, що забороняв користуватися
українською мовою в державному апараті. Початок полонізації
українських шкіл.
1933 – Телеграма Сталіна про припинення “українізації”. З українського
правопису вилучено букву г. 1938 – Посилення процесу полонізації українців Галичини. 1951 – Газета “Правда” виступила з викриттям національного ухилу в
українській літературі. Критика Володимира Сосюри за його вірш
“Любіть Україну”.
1958 – Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл
на викладання російською мовою. 1964 – Підпал Державної публічної бібліотеки України в Києві. 1970 – У січні відбувся суд над авторами “Листа творчої молоді Дніпропетровська” з протестом проти російщення української культури. 1970- Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій
російською мовою. 1975 – Поновлення цензурування “Кобзаря” Т.Г.Шевченка. 1983 – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про “покращення
викладання російської мови в СРСР”. 1990- Верховна Рада СРСР прийняла “Закон про мови народів СРСР”. Російській мові надано статус офіційної. Отже, українську мову дискримінували, обмежували, утискували, забороняли і в царській Росії, і в Габсбургській імперії, панській Польщі, боярській Румунії, хортистській Угорщині. Якщо українська мова вистояла в умовах ворожої політики, то лише завдяки тому, що вона мала патріотичний захист з боку рідного народу. Були й такі, що бусурманились, москалились, полонізувались, румунізувались та мадяризувались. Але це була та брудна піна, яка змивалася кипучим життям народним, яке протистояло всім ворожим актам, спрямованим проти рідної мови, постійно підносило її на новий щабель розвитку, ставило поряд з розвиненими мовами світу. У чинній Конституції України стаття 10 гласить: “Державною мовою в Україні є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. Цю статтю Конституції ми зобов’язані виконувати.
Українська мова в Україні – державна і мова міжнаціонального спілкування.